Краєзнавчий музей
Скіфське золото належить до унікальної культурної спадщини України. Жодна країна у світі не володіє такою багатою колекцією скіфських ювелірних прикрас і погребальних пам'яток. На прикладі експонатів із колекції Інституту археології Національної академії наук України, що дуже рідко експонуються в Україні, ми розкриваємо центральну тему – діалог через культуру.

Амфори, вироби з коштовних металів та обробленої кістки, знайдені у курганах скіфської аристократії, свідчать про торгівлю між греками та скіфами. Ці унікальні артефакти – предмети матеріальної культури представників скіфської еліти, яка мешкала й на території Приазов'я понад дві тисячі років тому. Речі виготовляли грецькі майстри, тож вони яскраво ілюструють зв'язок і взаємопроникнення двох культур.

Торгівельні стосунки греки та скіфи налагодили у 4 столітті до н. е. У той час Скіфією правив цар Атей. І хоч у фрагментах давніх текстів він постає консерватором і противником грецької культури, саме за часів його правління зростає імпорт із грецьких міст-полісів, що існували на території сучасної Туреччини (Гераклея Понтійська), Криму (Херсонес) та островів Егейського моря.

Окрім оригінальних предметів, ми експонуємо унікальну пектораль, що є гордістю України. Цього року виповнюється 50 років із дня її відкриття (знахідки). Це абсолютно точна копія артефакту. А оригінал залишав місце постійного зберігання лише один раз – у 90-х він був на виставці у Німеччині. В усіх інших випадках експонують копію.

Елементи костюму скіфів (гривна, пектораль)

Гривна, нашийна прикраса, та пектораль, нагрудна прикраса, а також комплекси золотих пластин на одязі несли інформацію про особу та її статус у суспільстві. Вони виконували функцію своєрідних елементів уніформи. Поєднання зображення на оздобах та спектр сюжетів на пластинах повідомляли сучасникам інформацію про особу, яку вони зустрічали.

Кубок зі сценами шматування. Скіфи, ІV-III ст. до н. е.

Срібло. Великий Рижанівський курган, Черкаська обл.

Срібний кубок знайшли в одному з останніх курганів Скіфії – Рижанівському. Чаша кубка прикрашена символічними сценами анімалістичного протистояння, нижню частину вкривають пелюстки-канелюри. Високий рівень виконання кубка вказує на роботу грецького майстра.

Таких скіфських срібних кубків з орнаментами було відомо більш ніж півтора десятки. Схожі посудини є частиною славетного Рогозенського скарбу в Болгарії.

Меч із золотою накладкою. Скіфи, ІV ст. до н. е.

Золото, залізо. Великий курган у с. Мала Лепетиха, Херсонська обл.

Спорядження скіфських воїнів було досить складним і залежало від віку, соціального стану, рівня достатку тощо. Покрите золотом руків'я підкреслювало статус власника меча.

Односічні клинки були менш поширені в Скіфії, ніж традиційні двосічні. Відомо 25 їх знахідок в українському степу, з них чотири в Північному Приазов'ї. Вважається, що односічні мечі прийшли з Північних Балкан, де наслідували грецькі махайри з дещо вигнутими лезами. З іншого боку, скіфські руків'я односічних клинків вказують на архаїчні запозичення з карпатського басейну – у фракійців.

Налобник, прикраса кінської вузди. Скіфи, ІV ст. до н.е.
Золото. Курган «Таранова могила», Кіровоградська обл.

Золотий кінський налобник у вигляді риби було знайдено у кургані «Таранова Могила» неподалік від м. Кропивницький. Курган був зведений на відгалуженні давнього шляху, відомого в середньовіччі як Чорний.

Прикраси коней – це одна з категорій археологічних знахідок, що зберігаються найкраще. Вважалося, що коні супроводжували своїх господарів у потойбічний світ. Їхні могили були на периферії насипів курганів, тож майже уникнули давніх пограбувань.

Прикраси кінської вузди. Скіфи, четверта чверть ІV ст. до н. е.

Золото. Курган Огуз, Херсонська обл.

Огуз – найбільший курган Скіфії, ймовірно, поховання сина легендарного царя Атея. Щоб підкреслити значення, його звели в центрі Таврійського степу (Херсонаська область) біля перехрестя шляхів із Херсонесу та Босфору, що далі прямували до столиці кочової держави.

Ці прикраси було знайдено у комплексі Центральної поховальної споруди кургану. Коней з такими прикрасами в Огузі було як мінімум 14. Прикраси кінської вузди, так звані птаходзьобі нащічники, поширилися за часів правління Атея. Вони відображали статус власника коня. У коней із царських табунів прикраси були лише із золота, у родичів царя – золоті та срібні, а в курганах третього і нижчих суспільних рівнів – із бронзи. І хоч інші оздоби скіфських коней в цьому гігантському поховальному комплексі були виконані фракійцями, частина була зроблена грецькими майстрами.

Реконструкція поясу. Скіфи, ІV ст. до н. е.

Золото, шкіра. Великий курган у с. Мала Лепетиха, Херсонська обл.

Пояс оздоблений нашитими пластинами із зооморфними зображеннями. Золотими пластинами-аплікаціями прикрашали також головні убори, елементи одягу на плечах та грудях. Часто їх нашивали на зовнішню частину рукавів, утворюючи вертикальну смугу – своєрідні лампаси. Розташування пластин в оздобленні було символічним. Наприклад, чергування зображень грифона та оленя відображало протистояння хижої й травоїдної тварини, зміну дня і ночі, зими-літа, добра-зла, чорного-білого тощо.

Скульптурка кабана (вірогідно, ручка посудини). Скіфи, IV ст. до н.е.

Гальванокопія. Курган «Хомина Могила», Дніпропетровська обл.

Скульптурка була знайдена в одному з останніх курганів Скіфії біля Нікополя. Він належав до смуги поховальної периферії центрального городища Скіфії – Капулівського. Ймовірно, тут була столиця та ставка скіфських царів з V до початку III ст. до н.е.

Золота фігурка вепра зі срібними іклами була окрасою чаші. Кабана обрали для декору ручки не випадково, адже це один із символів бога війни у скіфів. Чаші були пов'язані з культом воїнської доблесті й мали особливе значення.

Цей артефакт є свідченням сарматського (савроматського) впливу на скіфську матеріальну культуру. Такі чаші були поширені на схід від Скіфії в сарматському середовищі. А з приходом сарматів в наші степи набули поширення і тут. Тож улюблений скіфологами веприк з Хоминої Могили був своєрідним провісником сарматської навали, яка сталася через два-чотири покоління після зведення цього кургану.

Шолом типу Монтефортіно. Бронза ІІ ст. до н.е І ст. н.е.

Підтвердженням найрізноманітніших міжкультурних зв'язків є не тільки предмети мистецтва, але й побуту, і, навіть, озброєння.

Військове спорядження є одним з найяскравіших прикладів взаємопроникнення культур та міжрегіональних зв'язків, які відбувалися на цій території. Таким прикладом є монтефортіно - римський захисний шолом, який був знайдений в районі Привільного, Луганській області.

Історія таких шоломів пов'язана відразу з декількома культурами - етрусками, кельтами, римлянами і сарматами. Їх поширенню на території Східної Європи ми завдячуємо кельтським воїнам і римським легіонам.

На території України такі шоломи знаходять в курганах сарматського періоду, в складі поховань, де відсутнє тіло воїна, але символічно викладаються різні види його військового спорядження і зброї.

Видання рукописного «Кобзаря» румейською мовою

Видання рукописного «Кобзаря» румейською мовою, створене маріупольським греком – поетом і перекладачем Антоном Шапурмою до ювілею Тараса Шевченка у 1964 році. Над виданням він працював разом із поетом і перекладачем Леонтієм Кір'яковим, художником й ілюстратором Лелем Кузьменковим.

Маріуполь пов'язаний із Тарасом Шевченком не лише через переклади та видання книг. Ще за життя поета його ідеями надихався просвітник маріупольський грек Феокіст Хартахай. Навчаючись у Петербурзі, він познайомився з українськими інтелектуалами – представниками української громади, які видавали журнал «Основа» та до яких належав і Шевченко. Постать Тараса Григоровича мала значний вплив на формування особистості Хартахая, який відстоював можливість навчання рідною мовою в Російській імперії. Він був одним із тих, хто ніс труну Шевченка на похороні від імені усіх студентів Петербурга, і виголосив промову українською мовою «Рідне слово над тілом Шевченка».

Cтворений у Маріуполі рукописний «Кобзар», що зберігається у фондах Національного музею Тараса Шевченка у Києві, яскраво демонструє важливість культурного діалогу, взаємопроникнення різних культур і зв'язок Маріуполя з українською ідентичністю.

Художній музей імені А. І. Куїнджі
Архип Куїнджі – дитя пограниччя

Художник зі світовим ім'ям, педагог, меценат, людина з великим талантом і дивовижною долею. Сирота з бідної грецької сім'ї, родом із провінційного міста, Куїнджі став одним із найвідоміших та найдорожчих митців свого часу. Його зватимуть «чарівником світла» за діалог між світлом і тінню у творах. Художник ніби відчував холодну північ і величний Кавказ, могутній Дніпро і сонячний Крим. Його творчість увібрала і трансформувала потенціал трьох культур – грецької, української, російської.

З дитинства Куїнджі бачив пейзажі Приазов'я: степи, що квітують навесні й хмуряться восени, море, що вабить своєю мінливістю, місто, шумне та гучноголосе під час ярмарків і тихо-провінційне в інші дні. Юнаком він побував у Феодосії, Одесі й Таганрозі, смакуючи колорит південноукраїнських земель. Усе це далі знайде відображення у творчості художника, в найяскравіших і найважливіших його полотнах.

Хоч усе його творче життя пройшло далеко від рідних місць, найбільший та найзнаковіший пласт власних творів Архип Куїнджі присвятив українській природі. Вона завжди жила в його серці, в його душі й художній пам'яті. Куїнджі відтворив її в роботах «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі», «Україна», «Дніпро зранку» та «Веселка».

Куїнджі до кінця своїх днів залишався людиною прикордоння. В ньому переплелися як мінімум три культури, витворивши основу життя та творчості. Це прикордоння було не лише культурним, але й географічним, де на очах художника зустрічалися море і суша, голий степ і багатолюдні міста.

Купель

Хрещення – одне з центральних християнських таїнств і, певно, найголовніше таїнство в житті віруючої людини. Інколи люди саме дату хрещення обирали датою народження.

Занурення у воду символізує смерть старої людини (язичника) і набуття нової християнської ідентичності.

Більшість населення Російської імперії у ХІХ столітті були православними християнами. Хрещення, як перше таїнство, було обов'язковим у той час. Батьки уважно обирали хрещених батьків, а сам обряд був святковий і піднесений.

Купель, в якій хрестили Архипа Куїнджі, стояла в церкві Різдва Богоматері – одній із найстаріших у Маріуполі. Її заснував Митрополит Ігнатій для переселенців із Красу-Базара (зараз це територія від автовокзалу до вулиці Готфейської), де народився і потім вінчався Куїнджі.

Художник своєрідно ставився до церкви та релігії. Він був віруючою людиною, але відвідував храм лише на великі свята, бо не бачив сенсу в тому, що «зв'язуватися» з Богом потрібно лише у церкві. Куїнджі вважав, що з Творцем можна «поговорити» і вдома, і в майстерні. Погляди Архипа Куїнджі на творчість і релігійне життя відрізнялися від загальноприйнятих норм і правил та багато в чому випереджали свій час.

А.І. Куїнджі. Рання весна.


З колекції ОКЗ «Харківський художній музей»

«Рання весна» була написана Архипом Куїнджі під час так званого періоду «мовчання», тож точну дату її виконання встановити складно. Ймовірно, полотно було створене в період з 1890 до 1895 року. Саме тоді Куїнджі працював над «зимовим циклом».

Художник вирішив показати ту пору року, коли природа прокидається зі сну. Сніг і лід уже майже розтанули і невдовзі ми зможемо побачити перші проліски, що прокльовуються з-під землі. Певно, Куїнджі хотів наблизити теплі й сонячні дні, яких йому так не вистачало у Петербурзі.

А.І. Куїнджі. Море Етюд

З колекції ОКЗ «Харківський художній музей»

Картина «Море. Етюд» була створена в період «затишшя». Дату написання цього полотна, як і багатьох інших робіт того часу, встановити складно.

Варто зазначити, що Архип Куїнджі не вважав себе мариністом. Та море, поряд з яким він виріс, із дитинства було джерелом натхнення для художника. І хоч на картині зображене Чорне море, в його пам'яті завжди залишалося рідні і тепле – Азовське.

А. І. Куїнджі. Після грози

(з колекції Комунального закладу культури «Дніпропетровський художній музей»)

Картина «Після грози» належить до періоду «мовчання» художника. Куїнджі створив цикл картин із такою назвою, де намагався гратися з кольорами та світлом, за що його часто «лаяли» тогочасні критики.

Ймовірно, художник надихався кримськими краєвидами. З квітня до вересня Куїнджі часто жив на півдні Криму, де відпочивав від похмурого і холодного Санкт-Петербурга.

Чумацький тракт у Маріуполі. Копія. 106x213см

Маріуполь – місто прикордоння. Місце перетину культур, релігій і традицій, а також обміну і взаємопроникнення знань та життєвого досвіду. Завдяки цьому на межовій території формується унікальний код ідентичності – толерантний і відкритий світові та іншим людям.

До появи залізниці чумаки відігравали найважливішу роль у торгівлі на Півдні України. Вони привозили товари на регулярні ярмарки у Маріуполі. Проте не лише товар був об'єктом їхнього експорту: вони передавали новини, транслювали свою мову та звичаї, щоразу привозячи до Маріуполя частинку нової культури.

В «Описании города Мариуполя» за 1825 рік зазначено: «… торги бывают в воскресные и праздничные дни, ярмарков две, апреля 23-го, в день Святого великомученика Георгия и октября 1-го, в день Покрова Пресвятой Богородицы. На оные приезжают из разных ближайших городов, селений и других мест купцы, мещане, поселяне…, производят торг… красными, простыми бакалейными и прочими товарами…, пригоняют разного рода скот, привозят для постройки из Бахмутского и других уездов сосновый и дубовый лес и шерсть, яровой и озимый хлеб и все… съестные продукты, кои в сем городе сбывают по сходным ценам». Цей опис відображає самобутній Маріуполь ХІХ століття – торговий, з різноманітними товарами на будь-який смак і торговцями, які говорять різними мовами, але їм все одно вдається щось тобі продати.

Архип Куїнджі змалку зустрічав чумаків на торгових площах рідного міста. Подорожуючи азовськими степами до Феодосії, він зустрічав їхні валки, образ яких глибоко закарбувався в його пам'яті.

Представлена робота була написана у 1875 році для виставки передвижників, і це трохи іронічно, якщо звернути увагу на назву. Чумаки возили сіль та інші товари, передвижники – культуру.

Народний художник України А. В. Яланський

Заслужений художник України О. В. Ольхов





Музей народного побуту
Народні картини

Ідентичність кожного етносу – це його історія, культура, традиції, релігія та мова. В ході історії кожен народ не лише творить і зміцнює власні цінності, але й прагне передати їх наступним поколінням.

Основний засіб трансляції самобутності (ідентичності) народу – це фольклор, зокрема народне мистецтво, яке впродовж життя існує поряд із людиною і формує її. Це діалог автора з самим собою, із глядачами та навколишнім світом, з яким він хоче поділитися своїми переживаннями і життєвим досвідом за допомогою образів, які не можна передати словами. Діалог через народне мистецтво дає можливість вивчити емоційний світ окремого народу, адже воно намагається законсервувати і зберегти конкретні факти, які є важливою складовою ідентифікації людини.

Важко вказати на відправну точку в історії народного мистецтва, але, без сумніву, воно з'явилося тоді, коли писемності ще не існувало. З самого початку була сформована його основна властивість – утилітарність, тобто застосування у побуті, а не естетичність. А також першочергове завдання – супровід людини від народження і до смерті.

Впродовж усієї історії людства народне мистецтво було наївним, не корилося академічним правилам та не належало до художніх течій. Воно існує у своєму особливому, неповторному ритмі.

Народні картини – особливий жанр народного мистецтва. Вони містять певний набір предметів, зображень та знаків, важливих для окремого етносу. Сюжети цих картин провокують різні емоції, але усі вони прив'язані до народного побуту. Тому й прийоми їх зображення повторюються, адже народне мистецтво невіддільне від повсякденного життя з його циклічністю.

На початку ХХ століття в пошуках оригінальності та «чистої форми» до народного мистецтва звернулися художники-авангардисти. Михайло Ларіонов, Наталія Гончарова, Каземир Малевич сформували свій авторський стиль, перевідкриваючи народне мистецтво і виносячи його за межі побуту. У ХХІ столітті народне мистецтво не зникло, воно продовжує жити у роботах сучасних ремісників та декоративних майстрів.

Символи народних картин

Тварини

Кінь. Коня – вірний супутник козака і на війні, й у мирний час. У фольклорній традиції кінь – оберіг від сил зла.

Шабля. Шаблею послуговувалися на війні та для самооборони. Це ознака шляхетності й багатства. На картинах шабля символізує силу, воїнську доблесть та перемогу. Ця зброя – найнеобхідніша річ для козака, тож у піснях її називають «шабля-сестриця», «дружина -панночка».

Рушниця. Часто народні художники зображали рушницю схематично, спрощено, не прагнучи передати усіх деталей. Вогнепальна зброя слугувала символом войовничості й статусу її власника.

Одяг

Сорочки і вишиванки. Сорочки були полотняні, з відкладним або коміром-стійкою. Білий колір сорочки символізував здоров'я, красу, щастя, пам'ять роду, порядність, чесність. Найбілішу сорочку одягали на свята, вважали її оберегом від зла. В сюжетах прощання козака з дівчиною, сорочка – символ кохання та вірності.

Штани. Широкі, східного покрою штани – шаровари – козаки почали носити під впливом османської моди. Але пристосували їх до своїх потреб – зробили вужчими, адже вони мали бути зручними і для кінного, і для пішого бою.

Пояси. Пояс – невід'ємна деталь козацького одягу. Після появи шароварів українські козаки почали заправляти в них сорочку і підперізуватися широким і довгим, вовняним чи шовковим поясом. Пояс вважався окрасою козака. На нього чіпляли повсякденні речі: сумку-лядунку (нарядницю, патронницю), приладдя для куріння.

Верхній одяг

З верхнього одягу козаки носили жупани, кожухи і кафтани. Довгі жупани малювали частіше, ніж короткі, й розкішнішими – з тканини, гаптованої золотом, сріблом і шовком. Саме тому жупан був ознакою багатства.

Головні убори

Шапка

Для козаків шапка була основним убором: «одягнув шапку – уже й козак». Вони носили яскраво-червоні чи рожеві шапки. До одягу реєстрових козаків ХVІ–XVІІ століть належала плоска шапка-«мегера» – з різної ширини шкіряними закотами і сукняним, шовковим чи оксамитовим верхом. Загнутий край шапки козак використовував як кишеню: міг покласти туди тютюн, кресало, люльку.

Вінок

Вінок символізує життя, його циклічність (колообіг), а також долю, життєву силу. Це також символ дівоцтва, його носили поверх непокритого волосся – і лише незаміжні дівчата.

Рослинні символи

Рослини уособлюють красу, родючість (як землі, так і жіночу) духовну міць народу, любов до рідної землі. Також вони позначають різні людські почуття: наприклад, верба і калина символізують смуток, ніжність, співчуття.

Жіночі зачіски

Волосся жінки говорить про її сімейний стан. Заміжні жінки покривали його головним убором, простоволосими вони могли показатися лише власному чоловікові. А дівчата ходили з косами чи розпущеним волоссям. Символізує дівочу красу, життєву силу, родючість.

Хата

Хата (дім) символізує мирне життя, зв'язок між поколіннями (наприклад, на картинах прощання з батьками), достаток, затишок і спосіб життя, який козак прагне захистити у своїх походах.

Криниця

Криниця – місце зберігання води. Для господарів це священне місце, адже вода ототожнюється з життям і достатком. У культурах різних народів криниця позначає жіночу сутність: на більшості зображень з джерелами води взаємодіють саме жінки.

Стіг сіна

Стіг сіна – символ земного багатства. У народній традиції сіно – атрибут Різдва (Коляди), різдвяної родинної та господарської обрядовості.

Урумська символіка

Урумська символіка – яскрава, з великими фрагментами орнаменту і багатьма рослинними елементами. Схожа на вишивку кримських татар. Вишивали звичайними вовняними нитками, а також золотими, срібними і латунними.

В кольоровій гамі переважають світлі, ніжні відтінки: рожево-зелені, блакитно-жовті. Кольори чергуються між собою, коли композиція у вишивці повторюється. Тож не зважаючи на обмежену кількість кольорів в одному візерунку (4-5), створювалося враження рухомого орнаменту. На відміну від європейської традиції шиття, в урумському вишивальному мистецтві не вдавалися до прийому вливання одного кольору в інший.

Візерунчасті композиції умовно можна розділити на рослинні, геометричні, зооморфні, архітектурні, епіграфічні та змішані. Зустрічається також зображення посуду. Але найчастіше використовувався рослинний орнамент, інколи навіть зооморфні та архітектурні елементи поєднували із зображеннями дерев, квітів і плодів. Композиція вишивки завжди чітко симетрична, має яскраво виражену вісь симетрії – найчастіше квітку. Орнаментика належить до найпоширеніших комунікативних систем традиційного суспільства.

Вазон – жіночий символ, втілення родючості.

Тугра - символ запозичено з османських монет.

Румейські вишивки – чіткіші, з багатьма геометричними символами.

Періфтар – жіночий головний убір назадовських грекинь, по контуру прикрашений вишитими орнаментами.
Періфтар матір передавала у спадок доньці, або ж свекруха – невістці. В перший рік заміжжя його носили постійно, а потім одягали лише на свята.

Тахма – настінна прикраса у вигляді вишитого полотна із візерунком, зосередженим у центральній його частині.

Різноманітні варіації меандрових (із гнучкими лініями) мотивів. Вони символізують достаток, небесне благополуччя, довголіття, продовження життя тощо.

Коло. Знак сонця і символ гармонії.



Міський центр сучасного мистецтва імені А. І. Куїнджі
СОНЯЧНІ КАРТИНИ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО

Наївне мистецтво – це стиль спрощених форм і «чистих» кольорів. Такі роботи вирізняються з-поміж інших неймовірною щирістю, безпосередністю, добротою і безтурботністю. Їхні сюжети часто схожі на дитячі малюнки. Художник зображає ті речі, тих людей, котрі йому подобаються, у свій спосіб – без вигадливого сюжету й не дотримуючись канонів академічного живопису. Техніка зображення може навіть суперечити звичним правилам.

У картинах наївного художника усе живе. Він наче й сам існує у вигаданому просторі й розповідає через свою творчість, наскільки йому там добре і комфортно, в такий спосіб вибудовуючи діалог із глядачем. У результаті виникають оригінальні, дивовижно чисті, поетичні та піднесені мистецькі світи, де панує ідеальна наївна гармонія між природою та людиною. Потенціал наїву вкрай актуальний у бурхливому ХХІ столітті, коли ми фіксуємо не історію еволюції, а історію катастроф, адже простота наївного мистецтва допомагає відкривати і транслювати національну ідентичність.

У роботі Марія Примаченко не була вимоглива до матеріалів: впродовж усього життя малювала на звичайному ватмані фабричними пензлями, використовувала гуаш та акварель. Гуаш приваблювала її своєю здатністю створювати насичену, щільну, по-декоративному виразну основу з чітким силуетом. Спочатку художниця проводила олівцеву лінію, трохи недбало, по-дитячому окреслювала контури зображення – і лише тоді додавала кольору.

Казкові істоти, іноді дивні та «неземні», примітивні пейзажі й картини з життя тварин та людей – головні образи Марії Примаченко. Вона витворила власний стиль, поєднавши між собою імпресіонізм, неоромантизм та експресіонізм. Художниця взяла у них враженнєвість, акцент на відображенні власних емоцій та мрійливість. Унікальні персонажі її робіт, що родом із українських казок та легенд, населяють персональну планету Примаченко, оживлену міфологічними флорою та фауною. Схоже на те, що художниця не боялася монстрів власної уяви – вона гралася з ними.

Марія Примаченко була однією з найталановитіших представниць наївного мистецтва у світі. Художниця, яка прославила Україну своїми роботами, що підкорили Париж, Лондон, Монреаль і Прагу, усе життя прожила у селі Болотня біля Києва. У 1937-му, коли картини Марії Примаченко виставляли у Парижі, іспанський художник Пабло Пікассо зізнався, що якби вона жила у Франції, то стала б знаменитішою за нього. В Японії її роботами прикрашали букварі, її ім'я вміщене до Всесвітньої енциклопедії наївного мистецтва поряд із французом Анрі Руссо та грузином Ніколо Піросмані. А 2009 рік за рішенням ЮНЕСКО був проголошений роком Марії Примаченко, геніальної української художниці.

Символи у роботах Примаченко

Рослини

Калина. Символ життя, сонця, батьківського дому. Калина символізує красу, щастя, кохання. Вона також уособлює Україну. В українських легендах часто відіграє роль світового дерева.
Сонячні квіти (соняшники). «Роблю сонячні квіти, бо людей люблю. Творю на радість. На щастя людей. щоб усі народи одне одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі…». Соняшник – символ сонця, радості, самого життя.

Вишня. Символ світового дерева, життя; рідної землі, домівки. Вишнею називали в піснях дівчину-наречену.

Виноград. Виноград у живописі Марії Приймаченко символізує бажання збільшення, приросту роду. Також це символ родючості та достатку.

Дуб, жолуді. Дуб – символ сили, могутності, стійкості, мужності, довголіття. За повір'ям дуби не підпускають до себе темні сили, тому під ними любили відпочивати подорожні.

Мак. З давніх-давен в Україні освячували мак і ним засіювали людей та худобу, бо вірили, що мак має магічну силу й оберігає від усякого зла.

Листя хмелю. Хміль – багатозначний символ. З одного боку це війна, відвага, хоробрість, з іншого – молоде буяння, родючість та кохання.

Звірі

Добрі звірі.
Добрих звірів Марія Примаченко зображала реалістичними, такими, якими вони бувають в житті. Вони часто яскравого кольору й з багатьма квітами на фоні.

Злі звірі. Злі звірі – цілковито плід фантазії художниці. Вони неприродні, нереальні, часто – з величезними кудлатими лапами.

Чудовиська, дракони. Різноманітні чудовиська і дракони набувають рис темних сил. Вони уособлюють зло, небезпеку та підступність.

Кінь. Кінь – символ чоловічої сили, сонця, безкрайнього степу, багатства, достатку. А густа грива і пишний хвіст символізують енергію, родючість, здоров'я.

Бик. Бик у творчості Марії Примаченко символізує родючість, достаток, заможність.

Птахи

Пара лелек. Символ вірності та подружньої любові, а також любові до рідної землі. Лелека – священний птах, покровитель сімейного щастя, передвісник весни.

Голуби. Символізують кохання, шлюб, створення сім'ї. Найчастіше їх зображують парами світлими, спокійними кольорами.

Качка. Символ подружньої вірності, шлюбу, великої і дружньої сім'ї, порозуміння та міцних родинних стосунків.

Яйце. Символ світу, світобудови, смерті та воскресіння. Воно уособлює циклічність буття – життя-смерть-життя.

Соловей. Це святий і вільний птах, співець добра і кохання, символ весни та волі, високого натхнення.

Ластівка. Символ весни, тепла, щастя та надії. Так лагідно називають дівчину, жінку, матір. Ця птаха приносить добро і злагоду в сім'ю.

Зозуля. Символізує жіночу тугу і печаль. У народних піснях із зозулею порівнювали матір, що піклується про своїх дітей, називали ніжно «зозуленько-матінко».

Кольорова гама

Яскраві кольори. Яскравими кольорами зображені світлі, доброзичливі та позитивні птахи та звірі.

Темні, тьмяні кольори. Темними і тьмяними кольорами позначені злі, агресивні й лиховісні птахи та звірі. Фіолетовий, чорний Темні кольори, здебільшого фіолетовий і чорний, позначають тривогу, горе, війну. З таким фоном написана «Чорнобильська серія».

Неповторно-чудернацький світ Емми Андієвської

«Україна, культура, робота», – ось життєве кредо Емми Андієвської (народилася у 1931 році). Це українська письменниця і художниця, яка працює в стилі сюрреалізму (гіперреалізму) та філософської течії герметизму. Навіть серед творчих талановитих людей, які завжди вирізняються індивідуальним стилем, важко відшукати яскравішу, оригінальнішу особистість, у якої цей стиль настільки гармоніює на внутрішньому та зовнішньому рівнях, як Емма Андієвська. Якщо хоч раз побачиш її роботи – не сплутаєш їх з жодними іншими. А найважливіше – їх не вдасться забути.

Центральне місце у творчості Андієвської займають філософські, духовні та містичні теми. Сприймаючи мистецтво як гру, вона виражає в ньому свободу власної індивідуальності, персональне бачення світу. Емма
Андієвська створила самобутній світ поетичних і художніх образів, він інтуїтивний, в чомусь навіть дитинний, привабливий, навіть гіперреальний.

Потрапляючи туди, глядач веде діалог зі емоціями, намагаючись краще пізнати себе.

Роботи Емми Андієвської – яскраві, пістряві й химерні – відображають концепцію її творчості, що любить «ходити без доріг, точніше, стрибати». За словами художниці, часом вона використовує власні сни, трансформуючи їх у фарби. Її дивовижні фантастично-сюрреалістичні полотна завжди знімають із глядача емоційну напругу і викликають добру посмішку, хоч і спонукають до роботи уяви, інколи напруженої, щоб осягнути художній задум авторки.

ЇЇ роботи зберігаються у багатьох музеях і приватних колекціях, неодноразово експонувалися у США, Канаді, Франції, Бразилії, Швейцарії, Австрії, Чехії. З 1992 року ім'я Емми Андієвської пролунало в Україні.

В численних публікаціях у пресі різних країн художниця – громадянка Америки, яка багато років живе у Мюнхені – завжди принципово заявляє себе українкою. Вона – своєрідний посол України у світі, жінка, яка пензлем сміливо розширює кордони людського знання, збагачуючи його українськими образами.

Микола Прокопенко – «український Пікассо»

Творчість художника Миколи Прокопенка (народився у 1945 році) вирізняє з-поміж інших індивідуальний характер, закорінений у традиціях бароко, пластиці українського модерну, символіці народного мистецтва й авангардних пошуках європейських художників ХХ століття. За допомогою свої робіт він веде діалог культур і традицій, часто поєднуючи непоєднуване. Деякі іноземні мистецтвознавці називають його «українським Пікассо». Прокопенко як художник демонструє сяйво фарб та багатство олійного живопису в класичній техніці. На одному полотні він вдається до різних прийомів: то легкі штрихи, то нанесення фарби шаром товщиною в один сантиметр. Усе це демонструє індивідуальність, темперамент й азарт художника.

Водночас неординарний стиль Прокопенка є втіленням українського менталітету, він допомагає відкривати й транслювати українську ідентичність. У його роботах проявляється космологічне світосприйняття – степ, море і жінка складають основу сутності цього художника. Живопис Миколи Прокопенка – справжній «український південь» із спекотним подихом степу, сонячним настроєм, почуттям літа у теплих і гарячих барвах. Це світ, де Сонце найчастіше втілюється у жіночих образах.

У роботах Прокопенка національний колорит не на поверхні – він схований углиб, в самісіньке серце кожного твору. Художник вловив найсуттєвіші речі, константи, що їх зберігає народна культура.

Мультифункціональний культурний центр "Порт культур»
Організатором та ініціатором проведення фестивалю «День музеїв» у Маріуполі є Мультифункціональний культурний центр «Порт культур». За проєктом він має стати першим у країні культурним центром із наративною експозицією, у якій для презентації історії будуть використані не лише музейні артефакти, але й архітектура внутрішнього простору, сценографія експозиції, тексти, мультимедійні засоби, інсталяції та запахи.

Ідея створення Центру належить Маріупольській міській раді. Він буде розташований у символічному для Маріуполя місці – будівлі колишнього УВД за адресою вулиця Георгіївська, 63.

Концепцію майбутнього «Порту культур» розробили спеціалісти з України і Польщі – експерти зі створення культурних центрів та музеїв. Гасло «Відкриваючи ідентичність – розвивати толерантність» відображає основні цінності Центру. Усвідомивши власну ідентичність, люди прагнуть до діалогу з іншими культурами, народами, мовами, розвиваючи глибоку повагу і толерантне ставлення до них.

За допомогою публічної та освітньої програми «Порт культур» розповість мешканцям і гостям міста про його культурний феномен й історичні нашарування. За задумом авторів відвідувачі отримають змогу дивитися в експозицію як у дзеркало, формулюючи власну ідентичність і приналежність місцевості, де вони живуть.

Новий культурний центр стане місцем, де творяться можливості, народжуються нові сенси й новаторські ідеї, де поважають історію міста й, враховуючи її уроки, з упевненістю дивляться в майбутнє.
Made on
Tilda